ЗЕМЕЛЬНИЙ ПОДАТОК В УКРАЇНІ: ЧОМУ ДФС БЕЗПІДСТАВНО НАКЛАДАЄ ШТРАФИ

“Право платника податків уникати сплати податків з використанням усіх дозволених законом способів ніким не може бути оскаржене. Кожен має право вести свої фінансові справи таким чином, щоб звести відповідні платежі до мінімуму” Дж. Сандерленд, Суддя Верховного суду США.

На 22.03.2018 р. в Касаційному адмінсуді в складі Верховного суду було призначено склад суду для розгляду касаційної скарги Київської міської ради по справі № 826/10434/16. Суть позову полягає в визнанні незаконним та скасування пункту 5.6 «Положення про плату за землю в місті Києві», яке є додатком 3 до рішення Київської міської ради від 23 червня 2011 року № 242/5629 «Про встановлення місцевих податків і зборів в м. Києві» (далі – Положення про плату за землю).

Саме тому, що об’єктом розгляду цієї справи є рішення Київської міської ради (далі – КМР), результат розгляду цієї скарги є цікавим для багатьох підприємців та інших суб’єктів, які перебувають не лише у в місті Києві та сплачують, так звану, “плату за користування земельними ділянками”. “Українське право” вирішило розібратись, що стало передумовою для цього судового розгляду та чи дійсно в столиці України незаконно стягуються податки?

В ЧОМУ КОЛІЗІЯ?

Перш за все, при аналізі цієї ситуації, питання виникає, що саме розуміти під “платою за користування земельними ділянками” і як це поняття співвідноситься із “платою за землю” чи “земельним податком”, про які йдеться в Податковому кодексі.

Справа в тому, що у кінці 2014 року до ст. 284 Податкового кодексу України (далі – ПКУ) були внесені зміни, згідно яких органам місцевого самоврядування надано повноваження встановлювати ставки плати за землю та пільги щодо земельного податку, що сплачується на відповідній території.

У зв’язку і внесенням змін до Податкового кодексу України, Київська міська рада своїм рішенням від 28 січня 2015 року № 58/923 затвердила Положення про плату за землю.

Оспорюваним пунктом 5.6 Положення передбачено, що плата за користування земельними ділянками, які використовуються юридичними і фізичними особами, в тому числі у разі переходу права власності на будівлі, споруди (їх частини), але право власності на які або право оренди яких в установленому законодавством порядку не оформлено, встановлюється у розмірі 3 відсотків від нормативної грошової оцінки земельних ділянок, за винятком земельних ділянок, ставка податку за які справляється у розмірі, визначеному пунктами 5.3 — 5.5 цього Положення.

Зауважимо, що дане поняття в цьому Положенні вживається лише один раз; в Податковому кодексі воно теж відсутнє ( є лише подібні до нього, але з інших сфер оподаткування — “плата за користування надрами” та “плата за користування радіочастотами”).

Тобто, як бачимо, Київська міська рада створила новий податок, який має назву “плата за користування земельними ділянками”. Водночас, встановлення місцевих податків та зборів, не передбачених Податковим кодексом, забороняється (п. 10.4 статті 10 ПК України).

Окрім цього, виходячи з аналізу положень ПК України вбачається, що на рівні вказаного нормативно-правового акту не передбачено взагалі встановлення подібного податку “за користування земельними ділянками, які використовуються юридичними і фізичними особами, в тому числі у разі переходу права власності на будівлі, споруди (їх частини), але право власності на які або право оренди яких в установленому законодавством порядку не оформлено”.

Тобто передумовою для стягнення земельного податку є наявність в особи земельної ділянки у власності чи користуванні (п. 270.1 ст. 270 ПКУ), а підставою для нарахування земельного податку є дані Державного земельного кадастру (п. 286.1 ст. 286 ПКУ). За відсутності цих умов земельний податок не може стягуватись з особи, однак на практиці бачимо іншу ситуацію.

Саме тому позивач по згадуваній вище справі вважає, що вказаний пункт Положення про плату за землю суперечить принципам податкового законодавства, положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Конституції України та Закону України “Про захист економічної конкуренції” і просить визнати його незаконним.

Цікавою є, водночас, позиція КМР, висловлена нею під час розгляду справи в Київському апеляційному адміністративному суді. Так, представник КМР зазначає, що “…пунктом 5.6 Положення встановлено саме такий розмір земельного податку з метою спонукати суб’єктів господарювання та фізичних осіб як найскоріше оформити документи щодо права власності та права користування земельними ділянками…”. Тобто, фактично КМР погоджується із незаконністю цього пункту, однак пояснює мету його закріплення бажанням спонукати осіб до оформлення на себе земельних ділянок.

До того ж, цікавим є те, що рішенням Київської міської ради від 23.02.2017 року №1005/2009 було внесено зміни до Положення про плату за землю, пункти 5.4 та 5.5 виключені; у зв’язку з чим пункт 5.6 вважати пунктом 5.4. Тобто вже після відкриття провадження по даній судовій справі 25.07.2016 р., КМР вирішує внести зміни до Положення, згідно з якими оспорюваний пункт 5.6. стає пунктом 5.4.

Як наслідок, виникає питання, що навіть в разі відмови в задоволенні касаційної скарги Київської міської ради і залишення в силі судових рішень двох попередніх інстанцій, пункт 5.4., який є ідентичним оспорюваному пункту 5.6., може так і залишитись чинним (скільки оспорюється саме пункт 5.6, а не 5.4)?

Зважаючи на те, що ухвала суду апеляційного суду по даній справі вже набрала чинності, а податкові органи й досі продовжують посилатись при проведенні камеральних перевірок на дану норму Положення, то напрошується відповідь: “так, даний пункт залишиться чинним”.

ЗАМІСТЬ ВИСНОВКІВ

Як можна свідчити із зазначеного, проблема дійсно існує і вона не грунтується на дії одного акту. Так, є випадки накладення безпідставних штрафів задовго до прийняття вказаного Положення (ще в 2013 році) чи зовсім на іншій території (наприклад, в Одесі). Підприємці та інші організації намагаються боротись із податковими органами, однак на даний момент можемо констатувати неодностайність судової практики по розглядуваному питанню.

Наразі слід чекати рішення Верховного суду по згадуваній вище справі, який, сподіваємось, в цьому році вже зможе наблизити спірне питання до вирішення. У будь-якому випадку, на нашу думку, аналізоване Положення про плату за землю потребує доопрацювання та перегляду. Адже вплив на підприємства та організації за допомогою встановлення додаткових податків та зборів є недопустимим і незаконним